«Вісті Рівненщини» газета обласної ради
13 Грудня 2017 року

Дотягніться до космосу із Губкова

Якби мене хто запитав, де я мріяла б мати хатку, сіножатку, і ставок, і млинок, і вишневий садок, відповіла би однозначно – у Губкові, що на Березнівщині! У хатці зробила би екологічне поселення й етнографічний музей, так би мовити, два в одному, сіножатка була б малесенька, на декілька копичок, аби можна було зробити колоритні фотографії у стародавньому одязі, позиченому в моєму ж музеї-готельчику. В ставку за помірну плату мандрівники ловили б карасів і смажили їх на облаштованих мангалах, смакуючи потім під копичками і закусуючи стиглими вишнями чи запашним варенням із них, а млин був би окрасою всього кутка і теж незмінною декорацією на світлинах. Але ні родини в Губкові, ані грошей, аби розвернути цей бізнес-план, у мене наразі немає, то ж я просто розповім вам про свої перші враження від цього благословенного краю.

 

Потрапили ми туди, відвідавши перед цим Гощу і Корець – ото саме після того, як приклонилися до тамтешніх чудотворних ікон та намилувалися корецькими краєвидами із замку. Скажу чесно, ті кілька камінних стовпів, що бачила на фотокартках, не надто вражали – дуже вже мало залишилося від могутнього колись Губківського замку, аби лише заради цього чугикати туди довгою, не вельми рівною і з численними ямками дорогою. Але кожен, перед ким би я не кривила ніс, мовляв, далеко, дорога погана, погода не льотна, усміхався і

переконував, що то все дрібниці у порівнянні із красою Надслучанської Швейцарії, яка, як на долоні, відкривається із замкових руїн. Ну що скажу – всі, хто це стверджував, були на тисячу відсотків праві! Крутосхили, западини, ліси, звивиста і блискуча, як дзеркало в королівських маєтностях, Случ, віковічні, хоч і не такі могутні, як колись, руїни, все, на що не глянеш – заворожувало! Дорогою з Корця, вже традиційно для нашої місцини, доводилося зупинятися і перепитувати й водіїв, і місцевих жителів, чи правильним курсом їдемо, бо ж хоч якогось завалящого вказівника, що десь поруч історична перлина краю, довго не знаходили, а добиралися у ті краї вперше. В самому Губкові теж мусили перепитувати, де ж поворот на замок, бо дивина – село із замкового пагорба видно, а от його із села за садками-

перелісками й не побачиш, як би не крутив головою, не вдивлявся. Але скеровані люб’язними місцевими жителями, таки віднайшли ту потаємну стежину, яка завела нас у казку! Бо навіть засмічений після зими яр, у якому плюскотів невеличкий потічок, повз який ми пробиралися на гору, й той був таємничий і з характером, ніби живий. Кажуть, та що там кажуть – є історичні знахідки експедиції Юзефа Нікольченка, зроблені у 1974 році, які доводять, що перший дерев’яний замок виник у Губкові ще в Х—ХІІІ століттях, його разом із поселенням знищила монголо-

татарська навала. А в 1504 році татари знищили вже кам’яну споруду, хоч вона вважалася одним із найдосконаліших оборонних комплексів того часу. Із XVI ст. власниками замку були магнати Семашки, один із яких після Берестейської унії перейшов у католицизм і став його ревним прихильником. У кінці XVI століття під час повстання Северина Наливайка замок взяв сотник Григорій Лобода зі своїм загоном, про що зараз нагадує меморіальна дошка, прикріплена до залишків замкових стін від імені Українського реєстрованого козацтва у 2011 році. Із XVII ст. замок належить родині Даниловичів, а згодом Цетнерів. Проте, світлі сторінки могутності й розквіту для Губкова у ті далекі часи закінчилися у 1704 році, під час Північної війни. Проходячи через Губків, російські війська Петра І зовсім сплюндрували містечко і знищили замок. Вони ж занесли в ці краї чуму, від якої вимерла значна частина губківців, а ті, хто вижив, змушені були переселитися у сусідній Людвипіль

(нині Соснове). А 1708 року шведи остаточно перетворили оборонну споруду на руїни. З того часу не залишилося навіть приблизних замальовок, як же виглядав цей форпост у глибокому Поліссі, а руїни кажуть про це дуже мало... А от легенди навпаки – стільки вже розказують,

що й не знаєш, де ота тонка межа між реальністю і переказом! Одна з легенд, яка повідає, що власник замку Семашко нібито заховав чи то в підземеллі, чи у стінах свої численні скарби, неабияк зашкодила й тим руїнам, що ще залишалися. Охочі збагатитися порозбивали вцілілі стіни та поруйнували підземелля, от тільки, чи знайшли щось – невідомо. Але за іншим переказом

-найбільша удача усміхнеться тому, хто в урочищах біля замку знайде справжнісіньку булаву Богдана Хмельницького,

яку охороняють душі загиблих козаків. Саме цей щасливець зуміє відродити славу України і ввійти в історію, як видатний державний діяч. А от глибокий колодязь, сліди якого збереглися й донині, кажуть, насправді був початком підземного ходу, який вів аж у Марининський чоловічий монастир. Принаймні, мало не в кожного губківця в арсеналі є історія про прапрадіда чи прапрабабу, які власні очі бачили, у колодязь пускали качку, а випливала вона аж у Маринині. Чи хтось із предків сам спускався у колодязь і бачив там старезні двері, що вели у підземні ходи. Дзвонецька гора вважається пристанищем невинно

убієнних душ, які знищили татари під час набігу в 1504 році, стверджують, що їхній стогін і тепер можна почути, притуливши вухо до землі. Соколині ж гори отримали свою поетичну назву через нещасливу любов князівської красуні-доньки і простого парубка із поселення на протилежному березі річки. Деспот-батько заборонив закоханим зустрічатися й посадив доньку в найвищу замкову вежу. Але дівчина і хлопець вночі ставали соколами й літали на побачення. Коли старому князю стало відомо про це, він прокляв молодят, залишивши їх навіки птахами. Відтоді гори називають Соколиними і вважають їх домівкою закоханих.

Але найбільшим відкриттям для мене було те, що у цих благодатних землях преспокійно і пречудово почувають себе десять видів орхідей, які ростуть переважно тільки в тропіках. Думала, розігрують мене цією байкою, а виявилося – чистісінька правда. Твердять, що квіти було занесено на Полісся на кінських копитах монголо-татарського війська. Ще поетичнішим є пояснення, що нібито їх насіння привезла зі собою ханська дочка і висіяла, щоб нагадували батьківщину. Щедро политі слізьми в час її смутку за рідною землею, вони прижилися і почали розростатися у тутешніх лісах. Один місцевий лісник навіть пообіцяв влітку показати ці незвичні для нас квіти, так би мовити, у всій красі. А ще розповів, що росте тут й інша дивовижа – азалія понтійська, найближче місце, де вона також поширена - Кавказьські гори, тож яким чином вона потрапила на Полісся

– ще одна цікава загадка. Крім того, на Дзвінецькій горі можна знайти і багато інших рідкісних трав і квітів, занесених до європейського червоного списку. Наприклад, шавлія лучна, цибуля гірська — всього 19 видів рідкісних рослин, занесених до Червоної книги. Серед них виявили навіть кілька таких, які вважалися зниклими. От що роблять із природою родючі грунти, щедре сонце та унікальний клімат! Шкода, що каміння саме не відновлюється, а то, здається, що серед цієї краси і сам унікальний за будовою трапецієвидний Губківський замок зміг би відродитися, як фенікс із попелу, і ловити шпилями вітер на вершині гори під безкрайнім небом над стрімкою і поривчастою річкою посеред безкрайніх лісів і полів! А ще тут потужний зв’язок із космосом, бо ж на честь річки Случ у квітні 2012 року назвали малу планету №251001. Тож всі, хто хоче стати частинкою цієї космічної вертикалі – поспішіть у Губків, він того вартий!

Мирослава Кирильчук

Версія для друку
15
від 14.04.2017р.
  0
Коментарий
CAPTCHA Image
Архів номерів

© 2010 Газета обласної ради «Вісті Рівненщини»

Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується в судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту можливе лише з дозволу редакції.

Дизайн студія «VIVA»