«Вісті Рівненщини» газета обласної ради
22 Серпня 2017 року

Александер Волтерс: «Відчуваю відповідальність перед цією землею і людьми»

Є люди, з якими і в житті, і в журналістській роботі, хочеться зустрічатися знову і знову. Адже від них черпаєш не лише цікавий матеріал для читача, а й море позитивної енергії, ентузіазму, вони дивують як особистості, вражають своєю людяністю, професіоналізмом, наполег­ливістю, зрештою, є просто цікавими і приємними співрозмовниками.

І кожна з цих рис вповні стосується Александера Волтерса – німецького юнака, котрий ось уже дев’ять років поспіль обробляє землю на Здолбунівщині та у сусідній Тернопільській області, і з котрим пощастило познайомитися рік тому. Приїхав він сюди з дипломом Геттінгенського університету у 22 роки, не знаючи жодного слова українською мовою, але з безмежним бажанням працювати, і зумів фактично з нуля розвинути успішне українсько-німецьке сільськогосподарське підприємство ТОВ «АГРО-КОНСАЛТ АВ». При цьому і до місцевих людей, і до землі, яку вони йому довірили,  Александер ставиться як до рідних, у приклад його можна поставити дуже й дуже багатьом українським аграріям.

 

“Коли стоїш на ріпаковому полі, чуєш, як воно пахне, як бджоли збирають пилок, це прекрасно”
– Я пропрацювала багато років у колгоспі, але, відверто вам зізнаюся, у жодного з керівників не бачила такого трепетного ставлення до землі. Коли вперше побачила, як він, зовсім ще хлопчик, приїхав на занедбане поле, заросле ледве не лісом, як впевнено зачерпнув пригорщу землі, почав її нюхати, роздивлятися пильно, розтираючи в руках, потім міркувати над її якостями, над тим, що садити на полі, була просто вражена, і в цю мить стовідсотково повірила в те, що в Александера все вдасться, – розповідає землевпорядник підприємства Любов Бондарчук, котра працює із німецьким аграрієм фактично з першого дня. – Ось, бачите, – кивнула у бік молодого чоловіка, котрий, змірявши впевненими широким кроками шмат мокрого пухкого поля, нагнувся, вирвав пучок гороху і став уважно роздивлятися коріння.
– Цього року ми вперше посадили цю культуру – 200 гектарів, – відповів Александер українською мовою і красивою усмішкою, побачивши наші погляди. – Почувається добре. Ось, бачите, ці біленькі бульбашки на корінні – це рослина накопичила азот із повітря, а коли він треба буде їй для росту, віддаватиме. Взагалі вирощувати його тут треба трохи інакше як у Німеччині – і догляд відрізняється, й обробіток, і внесення гербіцидів. Стежу за розвитком, аналізую, а тоді приймаю рішення, що і як робити. Агронома в мене немає, і потреби в цьому не бачу. Я сам люблю бути в полі, люблю у все вникати, і це, вважаю, правильно.
Свого часу, розпочавши господарювати із 300 гектарів, нині Александер у двох областях обробляє вже 3600 гектарів землі. Постійно розширює й кількість сільськогосподарських культур, які вирощує. Цьогоріч посіяв 1400 гектарів пшениці, 1700 – ріпака, 110 – соняшнику, 30 та 160 гектарів ярого та озимого ячменю. Підростає й 20 гектарів жита – як каже господар, на пробу. Взагалі експериментує постійно, шукаючи найбільш придатні для цієї землі види та сорти сільгоспкультур, і спирається в цьому переважно на власні спостереження та інтуїцію, яка, вочевидь, передалася у спадок, бо родина його в Німеччині обробляла землю з діда-прадіда.
– Добре, що дощ пішов. Дуже добре. Осінь була суха, а цього року пізно все, весна холодна, не так, як треба було б. Пшениця он зовсім мала ще. Але, зважаючи на те, як ми обробляємо землю, думаю, урожай буде добрий, – міркує Александер, показуючи експериментальну ділянку головної хлібної культури. Вона – немов вишитий різними відтінками зеленого килимок, навіть здалеку видно, що то різні сорти пшениці посаджені. А на сусідньому полі – неозоре золото ріпаку.
– То теж ваше? – запитую.
– Так, звісно, – вкотре дивує гарною українською мовою і привітною усмішкою. – То моя улюблена культура. Красиво ж як! Натуральний дизайн природи. Коли стоїш на ріпаковому полі, чуєш, як воно пахне, як бджоли збирають пилок, це прекрасно. Пшениця так не пахне. Багато фермерів не вміють поводитися з цієї культурою – тут треба дуже скрупульозно і дбайливо працювати, починаючи вже із сівби. Уявіть – на гектар потрібно всього лише три кілограми насіння. Тож сіяти треба дуже й дуже акуратно. Так само і щодо обробітку, засобів захисту рослин, головне – не завдати шкоди бджолам. Взагалі ми намагаємося якнайбільше використовувати натуральних добрив. Ви, мабуть, бачили гору курячого посліду біля дороги… Так, він смердить, але від нього тільки користь,  це екологічно. Люди бачать, як я обробляю землю, я відчуваю відповідальність і перед ними, і перед цією землею. Її треба любити, а не виснажувати. Сподіваюся, що і через десять, і через п’ятнадцять років тут господарюватиму.
Настільки близько до серця взяв проблеми селян, що навіть ввів на підприємстві посаду соціального працівника
Про свої плани, ідеї Александер розповідає з таким же вогником в очах, як і роздивляється квітучі стебла ріпака. Скажу відверто, навіть не пригадую, коли востаннє бачила такий ентузіазм в очах аграріїв, і таку гарячу любов до землі. Так-так, саме любов, а не банальне споживацьке ставлення, коли головне – бажання якомога більше з неї висмоктати, не озираючись на наслідки та довкілля. Александер же постійно шукає баланс – аби і земля була доглянута, й економічна вигода від праці була, і люди були задоволені тим, що віддали її саме йому в оренду. До слова, стосунки з місцевою громадою – то взагалі окрема і варта особливої уваги тема. Приїхавши з далекої Німеччини, де зовсім інші умови життя, правила ведення бізнесу, він дуже близько до серця взяв наші реалії і вирішив, що просто не може стояти осторонь проблем людей, місцеві жителі в усьому можуть сподіватися на його розуміння і підтримку.
– От буквально днями звернулася молода сім’я – попросили розрахуватися з ними наперед за орендовані паї, бо хочуть придбати корову. Александер, хоч до врожаю ще дуже далеко, одразу виплатив кошти, – каже Любов Бондарчук.– І це один із багатьох прикладів. При цьому розрахунок за паї – лише маленька краплина в цьому морі турботи. Допомагає людям транспортом, технікою для обробітку землі, коштами на лікування, торік клуб в Озірках поремонтував, цьогоріч придбав для нього музичний центр, чистенькі обкошені узбіччя дороги, новенька автобусна зупинка – теж його внесок. Планує й в інших селах такі ж облаштувати.
Саме завдяки Александеру не мали жителі усіх довколишніх сіл Здолбунівщини взимку проблем і щодо чищення доріг від снігу – спеціальна техніка працювала
постійно і, що не менш важливо, без жодного нагадування.
– Я ж усе розумію. От ситуація – захворіла дитина, наприклад, в Бущі, в районну лікарню треба везти, а тут – сніг… Як я можу не допомогти чи чекати нагадування почистити дорогу? – дивується Александер. – Взагалі соціальний напрям роботи дуже важливий. Я побачив, що сам не справляюся з цим, тому з нинішнього року ввів нову посаду на підприємстві – соціального працівника. Знайшлася й активна та відповідальна людина – Наталія Алексійчук. Вона не лише координує відповідний напрям роботи щодо вирішення проблем громад, а й просвітницькою роботою займається – проводить у школах, дитячих садочках свого роду лекції та вікторини про сільське господарство, особливості роботи на землі й обов’язково – з подарунками за правильні відповіді. Організовуються також екскурсії на підприємство, аби діти бачили, яка сучасна техніка тут є, як організована праця, що сільськогосподарська праця може бути сучасною і престижною. Мета очевидна – прищепити любов до землі, зацікавити дітей, аби підросло покоління, яке хотітиме її обробляти, не допускатиме, аби облогували і заростали чагарниками родючі землі.
Останнє дуже й дуже вразило Александера, коли приїхав в Україну, болить і тепер, бо ж, хоч і привів до порядку тисячі гектарів таких занедбаних земель, є ще чимало площ, що не засіваються. Він просто не може зрозуміти такої безгосподарності.
Допомагає молодий німецький, чи то пак вже український, аграрій і наводити лад у соціальних установах, що є на території сільрад, де він орендує землі. Власне, надає для цього будівельні матеріали – цемент, фарбу, пальне та інше. Самі ж роботи, переконаний, добре, аби виконували місцеві люди.
– Це щоб було відчуття причетності до спільної справи, згуртованості, – міркує. – Організатором робіт є сільські ради. До речі, з ними у нас дуже хороша співпраця і взаєморозуміння. Сформувалися й гарні традиції. Зокрема, разом відзначаємо свято Андрія – варимо вареники, пригощаємо людей чаєм, кавою, спілкуємося. І старші люди приходять, і молодь. Багато усмішок, пісень, теплого спілкування. Із радістю ми даруємо подарунки на Новий рік вихованцям шкіл, дитячих садочків, а минулого тижня і для випускників дитячих садочків у Бущі та Будеражі підготували сюрпризи. Звичайно, бувають і проблемні ситуації. От, наприклад, коли кропили гербіцидами, з необережності вони частково потрапили на чиєсь приватне поле. Я не ховаюся від цієї ситуації, а їду до тієї людини, прошу вибачення, розмовляю, і в 99 відсотків випадків ми знаходимо порозуміння. Так, кажу, я вже не можу змінити того, що сталося, але зроблю все, щоб подібне не траплялося у майбутньому. Я тут працюю і тому обов’язково мушу шукати порозуміння з людьми.
“Є люди, які хочуть будувати, інвестувати гроші в Україну, але бюрократія цьому заважає”
З огляду ж на те, які плани вибудовує Александер Волтерс, його мудрість не по віку, турботливого господаря ця земля матиме надовго. Молодий німець звів тут власний дім, постійно поповнює технічний парк підприємства, будується. Все робить добротно і якісно.
– Будуємося цілий рік – стартуємо 1 березня, а завершуємо 1 грудня, – розповідає і веде до нового ангару просто вражаючих розмірів. – Тут 103 метри довжини, 20 – ширини і 11 – висоти. Одночасно можна зберігати 6 тисяч тонн зерна. Вентиляційна та охолоджуюча система знаходяться під землею, завдяки тому, що підтримується постійна температура, пшениця може довго зберігатися, не втрачаючи якості. Та й логістика краща – не треба возити зерно на зберігання, платити за це, все тут, поруч, у будь-який зручний момент можна реалізувати. Спроектували ми цей ангар разом із батьком, цілу зиму над ним мізкували – так, щоб і якісно було, і за оптимальну ціну. Все вийшло. Тепер ще розширюватимемо старий ангар, будемо зводити навіс для техніки. Для того ж, аби не залежати від Рівне­енерго, не потерпати від перепадів напруги, ось, бачите, придбав генератор. Від дуже потужний, стояв на заводі Кока-Кола в Німеччині.
Предмет особливої гордості Александера – парк техніки. Вона дійсно просто вражає навіть людину, яка нічого в тому не тямить. Коли новий самохідний обприскувач розправив свої «крила», скажу відверто, стало  трохи лячно.
– 10 тонн води і сто гектарів за одну заправку. Найбільший із тих, що існують. Таких є тільки три в Україні, – пояснив Александер, усміхаючись у відповідь на моє здивування, і залюбки повів подивитися інші чудеса техніки. – Цей комбайн New Holland CR 9090 – теж найбільший у світі, має 600 кінських сил, 11-метрову жатку. Той, що поруч, CLAAS, ми придбали цьогоріч, він має 530 кінських сил, але жатка аналогічна. Купили також і ще один трактор, розкидач добрив. Завдяки тому, що є багато техніки, я встигаю все – коли щось ламається, завжди є чим замінити. От тільки коли треба звертатися у МРЕО, то катастрофа. Я просто хочу номера на маленький причіп, а тут стільки всього, стільки часу, черг!.. Така сама ситуація й коли треба звертатися в органи юстиції, оформляти документи на будівництво. Чому? Є люди, які хочуть будувати, інвестувати гроші в Україну, але бюрократія і корупція цьому заважають, і нічого не міняється на краще. Та ще й стабільності немає. На різну паперову мороку витрачається море енергії і в щоденній роботі, зокрема в бухгалтерській. Цю енергію краще б полю віддати. Не розуміє Александер і те, чому не міняються правила, які діють у податковій системі, щодо імпорту, експорту. Його неабияк дивує, чому однаковий відсоток до бюджету у нас сплачують зі своїх доходів і ті, хто має маленьку зарплатню, й олігархи.
– Наприклад, у Німеччині дрібні фермери обкладаються зовсім невеличким податком, потужні ж сплачують значно більше. І не тільки фермери. Справедливо було б і в Україні запровадити правила, коли, скажімо, олігарх сплачує зі своїх розкошів 40 відсотків податку, а в селі бідну людину, яка практично нічого не має, не треба й узагалі чіпати, – міркує Александер. – Буваючи в Рівному, бачу, на яких розкішних машинах тут їздять багаті, скільки таких авто на вулицях, то чому б не встановити для них, наприклад, 5 тисяч доларів податку на такі дорогі забаганки. Хочуть їздити на дорогих автівках, можуть їх купити, то нехай і платять. Не розумію, чому ніхто не робить подібних речей при тому, що бюджет держави такий бідний, не вистачає грошей на насущні потреби людей.
Не розуміє Александер і позиції держави у ситуаціях на кшталт тієї, яка виникла із «Рівнеазотом». Зізнається, зупинка хімічного гіганта створила для аграріїв дуже велику проблему. За кожним мішком добрив доводилося ледве не полювати, та ще й аферистів, готових нажитися на ситуації, активізувалося чимало. Александер, аби врятувати посівну, готовий вже був навіть до Польщі за добривами їхати, але якось таки назбирав потрібну кількість.
– Як парламент і Президент допустили до закриття підприємства, чому вони не розуміють, що цього не можна робити категорично, адже сільське господарство – чи не єдина галузь, яка працює, єдина, на якій тримається Україна? – спантеличено говорить молодий аграрій.
– А як Ви ставитеся до відкриття ринку землі в Україні, що нині лобіює керівництво держави?
– Із великою пересторогою. Якщо й починати, то, вважаю, помаленьку, дуже виважено. Наприклад, 200 гектарів, які пропонується продавати в одні руки, на мою думку, навіть забагато. Чому не почати зі ста? Цього цілком достатньо. А потім, подивившись, як все піде, можна й збільшити цю цифру. Однозначно підтримую й те, щоб дозволити продавати землю лише приватним особам, а не олігархам.
– А категоричну норму про заборону продажу іноземцям як сприймаєте?
– Я скажу ніби проти себе, але така заборона є однозначно позитивною. Так, буде дуже багато бажаючих придбати українську землю, але переважно зовсім не таких, як нам тут потрібно в Україні. А місцеві люди бідні, вони просто не зможуть купувати її, навпаки – продаватимуть за безцінь. Саме тому, якщо вже це починати, то обов’язково й ціна має бути фіксована – тобто встановлена нижня гранична сума, нижче якої просто незаконно буде продавати землю, – однозначно каже Александер, вкотре змушуючи неабияк здивуватися проукраїнській позиції німецького аграрія.
“Я вірю в усіх людей, які тут працюють”
Попри наші реалії, які, м’яко кажучи, не сприяють легкому господарюванню, Александер Волтерс рук не опускає і, як уже мовилося, вибудовує амбітні далекоглядні плани на майбутнє, усією душею прагне працювати на українській землі, дбаючи і про неї, і про місцевих людей. При цьому із гордістю говорить про хор­оший колектив, який сформувався на підприємстві, каже, що то його підтримка й опора. Нині це тридцять чоловік.
– Я вірю в усіх людей, які тут працюють, – із теплотою мовить Александер. – Надійними моїми помічниками є, зокрема, землевпорядники – Любов Трохимівна Бондарчук, Анатолій Дмитрович Власюк, Анатолій Григорович Шаталаєв. Взагалі добре слово можна сказати про кожного. Чого лишень варті трактористи підприємства – всі як на підбір!
У перспективі Александер планує і надалі розбудовувати сільськогосподарське підприємство, роширювати перелік сільськогосподарських культур, міркує і над тим, щоб створити свиноферму. Проте найперше хоче спробувати вирощувати таку рідкісну у нас культуру як спаржа.
– Ми у Німеччині дуже любимо цей овоч, – ділиться. – Тож, якщо все вдасться, експортуватиму його. В Україні тільки один хлопець у Херсонській області вирощує спаржу, але для місцевих потреб. Це дуже непроста культура, перший її урожай можна зібрати аж через 3-4 роки. Але у мене є хороший товариш, котрий допоможе, підкаже, як все робити.
Для реалізації задуму, каже Александер, потребуватимуться чималі кошти, бо ж будуть, зокрема, необхідні спеціальні холодильні установки, техніка для очистки. Хоча переважна частина робіт будуть виконуватися вручну, до них потрібно додатково залучити не менше 20-30 людей. Молодий німецький аграрій вбачає у цьому однозначну перевагу. Мовляв, нині українці їздять на заробітки у Німеччину, аби обробляти ту ж таки спаржу, а так зможуть працювати вдома, не полишаючи рідну землю і родину.
– Я міркував і над тим, щоб квіти вирощувати. Для цього потрібні голландські спеціалісти, спеціальна техніка, упаковки. Але ж цей процес абсолютно автоматизований, ручної праці не потребує, отож робочих місць я практично не зможу створити, – каже Александер, вкотре змушуючи дивуватися його українському патріотизму. Напевно, багато читачів зі мною погодяться, що таке відповідальне ставлення важко віднайти навіть серед людей, яких виростила ця земля. Схоже, у хазяйновитого німецького юнака багатьом треба не лише вчитися гарно господарювати, а й любити українську землю та людей.
Світлана Тубіна

Версія для друку
22
від 02.06.2017р.
  0
Коментарий
CAPTCHA Image
Архів номерів

© 2010 Газета обласної ради «Вісті Рівненщини»

Всі права захищені діючим законодавством України. Будь-яке порушення прав переслідується в судовому порядку. Будь-яке відтворення інформації з сайту можливе лише з дозволу редакції.

Дизайн студія «VIVA»